Вибори без політики. Кого підтримують українці після року великої війни

Розмови про політику в Україні після року повномасштабної війни нагадують старий афоризм Ліни Костенко, що “поезія вже є, а слова ще нема”. Щоправда, в перекладі на мову Печерських пагорбів він мав би звучати дещо змінено: політика вже є, а партій ще нема.

І це можна зрозуміти. Така підкреслена і часом демонстративна відстороненість потенційних гравців від усього, що може асоціюватись із політикою, продиктована, по-перше, іншим порядком денним, а по-друге, самими інтересами майбутніх виборців.

“Зараз у суспільства є гостра потреба в єдності. На різних рівнях: і горизонтальному – між людьми, і вертикальному – людина – держава. І якщо раніше улюблене слово виборців було “бардак”, який має подолати якийсь “сильний лідер”, то тепер такий же гострий запит на “єдність” і “союзництво”, – пояснює в розмові з УП заступник директора Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький.

А політика – найчастіше не про єдність, а навпаки про поділ та сегментування. Тому, як переконує соціолог, люди під час опитувань постійно повторюють, що “зараз не час для політики”.

“Зараз час для єднання і відсічі ворогу. Тому будь-яка відкрита політична діяльність може викликати навпаки зворотну реакцію у виборців – повне відторгнення”, – резюмує Грушецький.

Таке агресивне несприйняття всього “політичного” стало однією з важливих змін, спричинених великою війною.

“Але головна, фундаментальна зміна, яка відбулась за цей рік – це поява величезної довіри українців до своєї держави. Раніше вона була представлена у рейтингах довіри лише фрагментарно, люди могли любити “свою землю”, довіряти якимось інституціям, але державі – ні. Тепер же влада і держава – у лідерах довіри, українці нарешті повірили у свою країну”, – розповідає УП директор соцгрупи “Рейтинг” Олексій Антипович.Ці дві речі – небажання політики і стрибок довіри до влади – повністю змінили внутрішні правила гри. 

Передусім політика перестала бути справою політиків. Виокремились нові соціальні інститути, яким доведеться стати “кузнею кадрів” для наступної хвилі “нових облич”. 

Як може виглядати українська політика після перемоги, кому довіряють українці тепер та чи можлива поява партій волонтерів та військових у майбутньому, розбиралась “Українська правда”. 

Цей текст покликаний не спровокувати чергові сварки в соціальних мережах, а єдино зафіксувати головні тенденції та зміни в суспільних уподобаннях після року великої війни.

Довіряти по-новому

Російське повномасштабне вторгнення стало причиною дуже різкої зміни у масовій свідомості українців. Відбувся показовий ріст громадянської самоідентифікації жителів України. 

В дослідженні Інституту соціології НАНУ, про яке розповідав в інтерв’ю УП директор установи Євген Головаха, йдеться, що українці різко перестали асоціювати себе з власним селом/містом/регіоном, натомість ідентифікуючи себе з цілою країною.

Відчувши себе насамперед громадянами України і переживаючи опір загарбникам як особисту боротьбу, українці, може, вперше за часи Незалежності, повірили у свою державу.

Цей ріст довіри став настільки вибуховим, що автоматично спричинив зростання довіри навіть до таких традиційних аутсайдерів за цим показником, як Верховна Рада, Кабмін, Прокуратура чи й навіть суди.

“Відбувся ріст довіри до всіх інституцій, які залучені до оборони країни. Довіра до Збройних сил завжди і так була висока, зараз вона майже 100-відсоткова. Але за останній рік відчутно виросла довіра і до Служби безпеки, і до Нацполіції. 

В той же час, скажімо, прокуратура, яка асоціюється більше зі справедливістю, а не обороною, такого стрімкого росту довіри не має. Як і суди. 

Хоча навіть ці інституції отримали шанс, адже значно знизився рівень людей, які категорично не довіряють судам і прокуратурі”, – описує суть суспільної зміни Грушецький із КМІС.

Цю тезу підтверджують опитування всіх соцкомпаній. Наприклад, оприлюднені 15 березня свіжі дослідження Центру Разумкова.

Єдиною соціальною групою, на яку цей вибух довіри не поширився, залишились чиновники і… політичні партії.

У розрізі персоналій зберігається такий же принцип: топкерівникам країни українці довіряють, політикам – ні.

Всі люди, які займають вищі щаблі за рівнем довіри, за винятком Сергія Притули, є передовсім державними управлінцями, а не політиками.

Поява у такому рейтингу на чільному місці волонтера Притули теж дуже важлива. Як кажуть в один голос всі соціологи, середовище волонтерів і добровольців стало третім, поруч із владою та армією, чий рівень довіри у суспільстві б’є всі можливі рекорди.В умовах війни соціологи не заміряють політичні рейтинги у відкритих дослідженнях. Але не секрет, що висока суспільна довіра за правильного менеджменту може бути в значній мірі конвертована у політичну підтримку. 

З описаних же вище тенденцій уже зараз можна робити певні далекосяжні висновки. 

По-перше, в Україні остаточно викристалізувались три головні довіровмісні соціальні інституції: влада, армія та волонтери.

По-друге, середовище “старої” політики переживає глибоку екзистенційну кризу. Головна її причина – незалученість більшості колишніх і нинішніх партійних діячів ні до влади, ні до армії, ні до волонтерських рухів.

Єдиним винятком може слугувати попередній президент Петро Порошенко, чия активна медійна робота з висвітлення його ж меценатської допомоги армії забезпечує утримання ядерного електорату. Але поки що ніяк не переростає у збільшення рейтингу. 

“Усім решті так званих “старих” політиків доведться, ймовірно, йти на великі об’єднавчі процеси, щоб хоч якось зібрати достатню електоральну підтримку. Адже війна не пошкодувала нікого. 

Яскравий приклад – Дмитро Разумков, який перед вторгненням мав відчутний рівень впізнаваності і навіть політичні перспективи на критиці Зеленського. Зараз йому важко знайти правильну нішу. Як і Тимошенко чи Гройсману, чи ще десяткам інших колись важливих політиків”, – пояснює Антипович.